архів статей

можна подивитися тут



анонси статей

ІРОНІЧНА МОРАЛІСТКА

Замість скандалу маємо невеселу любовну історію з життя сучасного покоління сорокарічних. "Жінка і чоловіки" Мануели Гретковської — то зразок непоганого побутописання в класичній манері. Подаємо рецензію на нову книжку відомої в Україні польської письменниці.
докладніше тут

"ВОСКРЕШАЮ ТРУП ЄВРОПИ"

Інтерв'ю з польським письменником Анджеєм Стасюком.

Центральна Європа — то є концепт двох мрійників, а до того — політичний задум німецького романтизму, задум німецької домінації в цьому регіоні. Німецьке мрійництво, німецький романтизм: домінувати в регіоні, якого не існує — говорить в інтерв'ю письменник Анджей Стасюк. Власне, про це говориться і в його новій п'єсі — "Темний ліс" ("Ciemny las").
докладніше тут

ТАНЕЦЬ, МАСКИ ТА ІНТРИГА

Сплав авантюр, пошуків себе, спогаду про радянське минуле й південнокорейського "економічного дива" в книжці Лариси Денисенко "Танці в масках".
докладніше тут

ЗНАК ПРОЩЕННЯ

Наше інтернет-видання продовжує започатковану серію психологічних етюдів. Ми знову повертаємося до української літературної класики. Сьогодні будемо говорити про твір галицького письменника рубежу ХІХ та ХХ століть — новелу Леся Мартовича "Грішниця" .
докладніше тут

ПРО ОДИН ЗАГАДКОВИЙ ВІРШ В.СВІДЗІНСЬКОГО

У статті досліджено взаємодію літературного слова і фольклорних семантичних структур. Вірш В.Свідзінського "Сарай" розглянуто як зразок "семантичної поетики". Проаналізовано також інтертекст Клюєва у тексті Свідзінського.
докладніше тут

ПОСТМОДЕРНА УЛЬТРАНЕОРОМАНТИКА

"Якби її не було, її довелося б вигадати..." — так написано на обкладинці нової книжки Ірени Карпи Bitches get everything. І з цим важко не погодитися. Сучасній українській літературі вкрай необхідна була поява enfant terrible в жіночому обличчі. Мабуть, якби не з'явилася українська Вірджині Депант, критики почувалися б непевно, наче не вистачало б такого собі маркера часу в нашому літературному процесі. А так — все у нас є, справжній сучліт, зі всіма надбаннями та поразками.
докладніше тут

СКАЗОЧНАЯ ЛЮБОВЬ

В романе "Тролль" финская писательница Йоханна Синисало предложила остроумный микс из мифологических сказаний, истории гомосексуальной любви, а также идей об экологическом кризисе цивилизации. С не меньшим основанием эту книгу можно назвать сиквеллом "Чужих", где вместо монстров в современные мегаполисы проникают хтонические существа — тролли.
докладніше тут

ШАНУЙТЕ ДИТИНСТВО!

Інтерв'ю з письменницею Галиною Ткачук.

Для того щоб побачити світ очима дитини, не обов'язково перечитувати велетенські томи педагогічної літератури, не обов'язково ламати мізки над створенням машини часу, щоб вона перенесла вас у дитинство, навіть не обов'язково досліджувати дітей в дитячих садках та школах. Можна просто прочитати книжку Галини Ткачук "Славка".
докладніше тут

СЛАДКИЙ ГОЛОС КАСТРАТА

В отличие от prima donna, в Италии их называли primo uomo, virtuoso и musico, во Франции их именовали "огрызками" или "кастратами". Этих мальчиков, обнаруживших большие музыкальные способности еще в детстве, в возрасте от 7 до 12 лет оскопляли, затем брали на привилегированное обучение в консерватории. Для их напоминающие женские, но необыкновенно чистые и сильные голоса, композиторы XVIII века специально писали оперы.
докладніше тут

ЧОРНА ТРОЯНДА МСЬЄ ПАСКАЛЯ

У новому романі "Амулет Паскаля" Ірен Роздобудько описала серйозні речі — стан свідомості під час клінічної смерті, звинуватила філософа Паскаля у самогубстві героїні роману та розкрила таємниці особистого життя письменника Джона Фаулза. А якщо без жартів, читайте далі...
докладніше тут

PRO "КОНТРАБАС"

Найперше враження від "Контрабаса" Патріка Зюскінда, книги, яка вперше уславила його в якості сучасного прозаїка, — враження театральне. Твір побудовано за принципом моновистави. "Контрабас", книга, яка читається на одному подиху — побудована на сповідальності, властивій моновиставі, — і театральності, властивій щирій сповіді. Адже неможливо позбутися театралізації, виговорюючи власний світ, свої найбільш особисті речі, — інакше сповідь замість очистити спустошує тебе.
докладніше тут



Повна карта розділів:
Арт: 1 2
Книжки: 1 2 3 4 5 6 7
Кіно та театр: 1 2 3 4 5
Музика: 1
Цікаве: 1
Нова з(б)ірка: вибране з читацьких рефлексій

Олек ВЕРЕМКО-БЕРЕЖНИЙ,
поет, критик, есеїст, співзасновник творчих проектів "ДП-studios", "ТриПера" та критичного угруповання "Тексторбайтер".
Березень 26, 2007 р., понеділок.

Третя книжка Тані Малярчук ставить остаточну крапку (якщо кому те не було зрозумілим і після попередньої Тетяниної роботи) у зазначенні двох тез щодо сучукрліту. По-перше, можна з полегшенням зітхнути: надія є, всі ті балачки про молодь, яка активно творить нову українську культуру, подекуди все ж інкрустовані істиною. І якщо з творчістю — будемо щирі — пов'язані лише вболівальницькі сподівання на з'яву вітчизняної контркультури та вітчизняних же конкурентоспроможних intellectual bestsellers, то про Таню, письменницю тієї ж вікової категорії, вже можна говорити, як про родовище значущого не тільки в національному масштабі (на що, як відомо, в кумедний спосіб натякнув був Загребельний), а й обов'язкового для негайного експорту нетривіального чтива.

Щоправда, по-друге, слід зазначити дещо прикру для авторки (як не крути, своєрідної) залежність від тих завалів сценічної бутафорії, що з них останніми роками наполегливо користає наш літаванґард. Маємо на увазі й досі модне намагання евакуювати вітчизняну культуру з шинку в кав'ярню, з куреня до пансіонату й замінити самодостатні простори ланів-степів на номос запліснявілого горища. Навряд чи Тані йдеться про свідому втечу від "нєобозрімих русскіх далєй", або про рекомпенсацію мужицького засилля в нашій класиці, коли вона поміщає героїв першої з трьох повістей до загадкового "Пансіонату мадам Воке", який щороку сам собою виростає на один поверх (погляньте, хіба не влучно підібрано символ до вищезазначеної тенденції?). Цілком вірогідно, що молода письменниця просто довірливо прямує до кролячої нори слідом за безперестанним каскадом фантазії, і не особливо переймаючись біографічно-географічною причетністю до "станіславського феномену", мимохідь вторує йому, звиклому писати, як жартує , "про капці та піжами якого-небудь Фріца Ріттена фон Герцманського-Орляндо".

Звісно, дивний Пансіонат — не єдина чудасія на сторінках, що нас цікавить. У цих казках, казках про безсилля, головний персонаж — не стільки постійна Тетянина Ліза, скільки її сни. "На каное Ліза найбільше любить запливати під торшер" — читаємо у вступі до тієї ж першої повісті. Одразу стає інтуїції передбачити, що це таємне життя бджіл у кавуновому цукрі приховує в собі ще чималий жмуток фантастичних казусів. Усі пансіонатери закохані в листоношу; мешканці міста, які усвідомлюють, що "спільний плин екскрементів — найменше, що їх гуртує", наймають детективів для стеження за відносинами між матір'ю й дочкою; інші персонажі приборкують гейзер, що відкрився в їхній квартирі, та вирушають на риболовлю, вбравшись у весільну сукню; хтось, випавши з вікна, останньої миті встигає вхопитися за бороду Бога (сцена з хапанням Бога за бороду тут оптимістичніша для містиків, аніж та, що пропонував батько офіційного сатанізму ЛаВей, який, до речі, мав би бути Тетяні симпатичний). І нарешті: "Справді, подумала Едда і розпорола дона Хосе… Всередині в дона Хосе було не густо — ранішня зупа і одна котлета, яку, можливо, він випросив у свого найкращого друга Нестора".

Антон Шандор ЛаВей (1930 — 1997) — засновник і верховний жрець Церкви Сатани, автор "Сатанинської біблії"; сформулював положення філософії сатанізму (http://ru.wikipedia.org).

Цікаво, що, всіма способами уникаючи відтворювати бодай найменшу видимість нашого інертно-пострадянського завіконня, Малярчук таки здібна до вельми дотепних (хоча подекуди аж надто буквальних) шаржів на сьогоденне суспільство. Взагалі, соціум у будь-які часи заслуговував на шарж, адже "все через те, що суспільство вигадало речі вищі, аніж здатне собі уявити".

Від радикального магічного реалізму, що його сповідувала Таня, лишилося: від магічності — передчуття вирішального ритуалу, від реалізму — останні кроки переходу в "сюр". Із цим Таня переходить і той рубікон, за яким "вигадування нісенітниць" перетворюється на вибудову нових міфологій. Якби її, авторки, ім'я звучало хоча б настільки екзотично, як Тайша Абеляр, і на обкладинці не розголошувався її вік, бозна-якими модними статусами (замість номінації на Шевченківку) її було би нагороджено. Хоча би й — ураховуючи одну з нав'язливих середсюжетних тем — новою жрицею бісексуалізму.

Тайша Абеляр — жінка, яка опанувала древні магічні практики, що корінням сягають учень стародавніх магів Мексики, аби вміти досягати повної свободи (від "людськості" й усього людського, будь-якої реальності), використовувати всі свої потенціали, застосовуючи, зокрема, техніку перегляду (дозволяє повернути всю енергію, захоплену повсякденним світом) та різні практики сновидінь (www.elnagual.ru).

Проте вже статус "нового слова в українській прозі" (за К.Москальцем) вимагає від Малярчук деякої відповідальності, а від нас, як від критичної опозиції, — значно меншої толерантності по відношенню до її текстів. Отже, маємо напоготові кілька доган.

У попередній своїй великій роботі () Таня виступила оповідачкою, мало не геніальною. Раз-у-раз застосований прийом (повторне видобування в найнесподіваніший мент і за таємничих обставин незначної раніше художньої деталі), як метод нагнітання тривоги, за силою впливу перевершував враження від японських жахливчиків у стилі "кайдан". Той самий прийом настільки заплутував інтригу, паралельно розвалюючи сюжет, що залишав далеко позаду експерименти "Нью-йоркської трилогії" Пола Остера.



Таня Малярчук
Що маємо тепер?

Тепер маємо щільне нашарування невідповідних одна до одної "вигаданих нісенітниць", маємо суцільне глевке місиво з нетривких парадоксів, яке тримається докупи лише завдяки граматичній непорушності речень. Маємо об'ємний, проте наскрізь абсурдний світ, де замість одного з ваших сердець ви можете знайти розбитий кокосовий горіх.

За таких обставин цікавить ось що. Здавалося б, Малярчук мала бути попередженою рецензентами її попередньої книги про легке впізнання її маркесівського коріння. Незрозуміло, навіщо й зараз, посеред і так багатих та підкреслених алюзій, потрібні ці непрямі зізнання щодо читацьких уподобань авторки, якщо вони знов стосуються магічних реалістів? Коли в одному абзаці дон Хосе зустрічається з циганами, тягне згадати Андруховичеве: "І саме тому, що він це так бачив і так розумів, він ніяк не хотів до цього всього братися. Бо він не хотів, аби це був Маркес". А коли й не Маркес, то речення на кшталт: "І от на кордоні з Чорногорією в окопі Гульм знайомиться з рядовим Християном Ожеховичем…" — без зайвих перенапружень пам'яті відсилає нас уже до улюблених сюжетів відомого сербського гіпертекстуала.

Якщо подібні роздуми видаватимуться комусь лише принагідним прискіпливим буркотінням, ми можемо звернути увагу й на негаразди, значною мірою об'єктивніші.

Наприклад, всі мають погодитися, що вельми прийнятним сценарієм була би ситуація, за якої хтось із трійці "автор-коректор-редактор" добре розумівся би на українській мові. Звісно, "Як я стала святою" Тані Малярчук зовсім не подібна до того граматичного й стилістичного сорому (це — найпоблажливіше в спектрі визначень), який являло собою видання "Не думай про червоне" Світлани Пиркало. Я навіть погоджуся, що наразі важко знайти українця, який би знав, що російське слово "дрель" неньківською буде "дриль". Також не замовчу того факту, що в книжці далеко не кожного разу слово "свердлити" позбавлене літери "д". Але зрозуміло, що елементарна увага дозволила б іншомовним працівникам видавництва запобігти всіляких "приснилось", "як правило", "посміхався Лізі" (знову ж таки згадується попередня книга з її "підвіконниками").

Як бачимо, автори, що тягнуть на статус, справляють враження і на — здавалося б — досвідчену редактуру. Тому й Леонідові Кононовичу дивимося в "челюсті", а українцю Владіміра Сорокіна конче треба "помиркиваты".

Тож-бо перейдемо до висновку. Він простий і невибагливий: ще трохи самодисципліни, Таню, і нам усім ще довго чекати на когось цікавішого за тебе.

Таня Малярчук "Як я стала святою" Фоліо 2006 р.

Джерело статті: часопис "Київська Русь", 2007, №1.

.