анонсы статей

ЭХ, ПРОКАЧУ!

7-го мая 1905 года, 100 лет назад, в Киеве заработал Михайловский механический подъем — так назывался тогда фуникулер. Он соединил между собой районы, часть старого города и Подол, находящиеся на большом перепаде высот, — больше двухсот метров.

полный текст здесь

СТУДЕНЧЕСКИЙ ТРУД:
ОТ БУМАГОМАРАТЕЛЯ ДО ГРУЗЧИКА


Без упорного труда студент не услышит убаюкивающего позвякивания монет в своем кармане. А для начинающей тяжелый трудовой путь молодежи собственные деньги — это отпечатанная свобода, дающая возможность принимать решения, не прибегая к помощи родителей и друзей.

полный текст здесь

ФОНТАН, КОТОРОГО НЕТ

На Контрактовой площади рядом с Гостиным двором находится замечательное сооружение, называемое киевлянами «Самсоном». Современный арочный павильон в стиле барокко, выстроенный в 1982 году, выглядит почти так же, как прежний, установленный на этом месте в 1749 году по проекту архитектора Ивана Григоровича-Барского. Фонтан, над которым был размещен павильон, представлял собой часть первого в Киеве водопровода.

полный текст здесь

СТУДЕНТ В ЛЕТНЕМ ФОРМАТЕ

Когда в суровые студенческие будни наконец-то врывается оптимистичное и долгожданное лето, то, вполне естественно, возникает желание, забросив все дела и заботы, заняться организацией собственного отдыха.

полный текст здесь

КИЕВСКИЕ АНТИКИ

Наш город замечателен и необычен — здесь каждый камешек имеет свою историю, здесь тысячелетние предания переплелись с современностью. У нас даже празднование общих православных праздников имеет свою, только Киеву присущую, особенность. Как жаль, что о многих из этих «отличий» приходится говорить в прошедшем времени.

полный текст здесь

МЫ ПРЕДСТАВЛЯЕМ, НАС ПРЕДСТАВЛЯЮТ

Казалось бы, чего уж проще — познакомить между собой несколько человек. Однако тут, как и в большинстве этикетных ситуаций, сразу возникает ряд принципиальных вопросов. Если вы желаете в будущем чувствовать себя уверенно в подобных случаях, запомните ряд несложных рекомендаций.

полный текст здесь

Культурный тренажер / Это интересно / Оксана ПЕТРИЧЕНКО. Речь о пользе смеха РЕЧЬ О ПОЛЬЗЕ СМЕХА

Если вы уже успели познать первое правило езды на велосипеде («Независимо от того, куда едете, — это в гору и против ветра!») и догадаться, что знак вопроса — это просто состарившийся восклицательный знак, у вас тем более есть повод посмеяться.

полный текст здесь

Культурный тренажер / Это интересно / Оксана Петриченко. Идем на именины ИДЁМ НА ИМЕНИНЫ

Собираясь на именины, советую обратиться к конкретным рекомендациям психологов.
полный текст здесь

Культурный тренажер / Арт-обзоры / Ксения ВЛАДИМИРОВА. Запах травы ЗАПАХ ТРАВЫ

Скульптуры из травы Светланы Кубрак еще совсем недавно называли "игрушками". Такой разнобой в определениях не удивителен — ведь технология, используемая художницей, уникальна, еще очень молода, а значит, постоянно совершенствуется.

полный текст здесь

Культурный тренажер / Это интересно / Ксения ВЛАДИМИРОВА. Загрузка нового уровня ЗАГРУЗКА НОВОГО УРОВНЯ

В Киеве в Городе современной электроники City.com открылся первый в Украине Музей информационных технологий.
полный текст здесь

архив
интересных статей


можно посмотреть здесь



Повна карта розділів:
Арт: 1 2
Книжки: 1 2 3 4 5 6 7
Кіно та театр: 1 2 3 4 5
Музика: 1
Цікаве: 1
Гвинтокрилий елемент видавничого процесу

Оксана ПЕТРИЧЕНКО, Київ.
Травень 02, 2005 р., понеділок.

Прості істини літературного редагування

Моїй близькій подрузі, що вже не перший рік займається (і досить вдало) літературним редагуванням хтось зі знайомих одного разу сказав: «Не існує тексту, де б ти не знайшла помилок». Така фраза, власне, і стала причиною моїх роздумів на цю тему, адже, з одного боку, то є комплімент, визнання її високого професійного рівня, а з іншого — натяк на занадто уважну прискіпливість. Подвійний стандарт, подвійна правда.


Приблизно так виглядає текст після того, як його "прочитав" редактор.
Але, на думку самих редакторів, з якими доводилося мати численні бесіди, занадто уваги не буває — можна скоріше вести мову про її нестачу або, у кращому випадку, розпорошеність. Ті, стаж роботи кого вимірюється не одним десятком років, звинувачують у цьому і новітні технічні можливості, що, так би мовити, призводять до зменшення відповідальності редактора чи коректора, адже завжди залишається можливість легко виправити й надрукувати ще раз. Раніше зроблений макет змінювали, вирізаючи та наклеюючи нові слова чи словосполучення, до того ж вони повинні збігатися за кількістю знаків зі старими. Такий трудомісткий процес називався «ремонтом макета» і мав певні обмеження щодо свого застосування. Один з досвідчених редакторів зізнався мені, що лише нещодавно перестав носити із собою ножиці, хоча давно працює з комп’ютерними програмами.

У «докомп’ютерну» еру надрукований рукопис виправляли по черзі головний редактор, редактор та коректор. Перший працював червоною ручкою, другий — синьою, а коректор — зеленою. Кольорове розмаїття є зрозумілим з огляду на те, чиї помилки чи недоліки потім спливуть на поверхню. За помилками слідкували досить суворо: неправильні розділові знаки чи літери закінчувалися штрафами та доганами. Скажімо, у видавництві «Наукова думка» існувала спеціальна комісія, що контролювала дотримання стандартів, зокрема при оформленні бібліографії (провиною вважалася поставлена кома замість крапки, дефіс замість тире і под.). Звичайно, за такі помилки не звільняли, але матеріальний бік справи та контроль стимулювали неабияк — а покажіть мені зараз видання без недоліків у тому ж таки списку літератури.

Звичайно, серед оповідей про редакторсько-коректорську справу побутує багато легенд, як звільняли людей за «не те» слово, як зупиняли й передруковували якесь видання, тому поговоримо і про це. Так, звільняли, приміром, за пропущену перестановку цілих абзаців. А в одній із газет у 60-ті роки подавалися поруч матеріали про візит М.Хрущова до Америки та репортаж про передових тваринників-свиноводів. Обидві статті супроводжувалися фотографіями з відповідними підтекстовками. Як ви вже зрозуміли, підтекстовки переплутали, і результатом було звільнення редактора та суворі догани всім іншим. У видавництві «Політіздат» у виданні праць В.Леніна, що раніше не друкувалися, де часто повторювалися поряд слова капіталізм і соціалізм, поняття випадково переставили при внесенні інших виправлень, а коректор не помітив, бо кінець рядка залишився таким же — -ізм. Ситуацію врятували лише родинні зв’язки у ЦК партії.

Ще курйозніший випадок трапився у військовій газеті «На страже». У заголовку, набраному 20 кеглем, замість імені Сталіна вийшов оновлений варіант — «Великому Сралину». Підписуючи вночі газету до друку, редактор не помітив підступного нововведення, а вранці, коли надрукований наклад пакували для відправки у військові частини, черговий звернув увагу на назву статті. Все переробляли й відправляли неповний комплект (те, що встигли змінити).

Власне кажучи, справам політичним у редакторській діяльності варто присвятити окрему розмову, так само як і спілкуванню з цензурою, без якої, як відомо, раніше не могло вийти у світ жодне видання. У Києві цензори знаходилися на вулиці Десятинній, де зараз (за зміною пріоритетів) розташована біржа нерухомості. Цікаво, що навіть у суто технічних текстах існували заборони на вживання певних слів, і тому «плазма» ставала «високотемпературним перегрівом», «авіація» — «мистецтвом пересування у повітрі», а «радіація» — «жорстким опроміненням».

Важливою складовою та непростою проблемою є спілкування редакторів з авторами. Формально всі виправлення мають показуватися авторам і з ними узгоджуватись, але, по-перше, почасти цього не відбувається взагалі (кажу сама як автор), а по-друге, мало хто здатен спокійно ставитися до власного і водночас переробленого тексту (кажу сама як редактор). Знову — подвійна істина. Кажуть, у вищих навчальних закладах, де готують редакторів, існує, поряд з вивченням вищої математики, коректорських знаків та правил редагування таблиць, спеціальні заняття, присвячені етиці відносин з авторами.

А наостанок прошу всіх пригадати відомий анекдот про діалог поета-початківця з редактором, якому він приніс «свіженький» рукопис: «Можна мені сподіватися на вихід цього у Вашому журналі?» — «Так, сподіватися можна, адже всі ми є смертними і я так само не житиму вічно». Що ж, поки живе традиція — нею з успіхом користуються. Так, приміром, днями мені стало відомо, що в одному з київських журналів, назву якого розголошувати не буду, на посаді провідного редактора працює жінка у віці сімдесяти п’яти (!) років, і відпускати її на пенсію ніхто не збирається. Оце так репутація, дай Бог і собі.

Хочу висловити глибоку вдячність усім, хто словом чи ділом посприяв у написанні цього матеріалу, а особливо — Галині Володимирівні Зеленіній та Віталію Марковичу Бабенку, без допомоги яких стаття залишилася б просто зібранням міркувань її автора.