ДЕЯКІ ЯПОНСЬКІ СЛОВА

"Кі" — це щось подібне до невидимих для ока щупальців чи радіохвиль, які виходять з області "серця". Отже, не доторкнувшись до таких "щупальців" чи не настроївшись на відповідні "радіохвилі", неможливо зазирнути у "серце" свого співбесідника".

полный текст здесь

НА КАМЕННОМ ПОЛЕ
ЗИМНЕЙ ВОЙНЫ


13 марта 2003 года, в день окончания Советско-Финляндской войны, в местечке Суомуссалми открылся памятник, посвященный тем далеким событиям.

полный текст здесь

ЯПОНСЬКИЙ ФЕНОМЕН

Суть японського феномену полягає у тому, що існує певна "шкала-ковзанка" в оцінці себе та оточуючих. Це проявляється в тому, що особистість не є і не може бути постійною і сталою одиницею.

полный текст здесь

О ВКУСНОЙ И ЗДОРОВОЙ КНИГЕ

Книга и еда идут рука об руку на протяжении всей истории человечества. В наше время стало привычным представлять книгу в качестве источника знаний, но, по замечанию культуролога С.С.Аверинцева, «книга — это книга», это нечто вполне вещное и даже съедобное!

полный текст здесь

УОЛТ УИТМЕН, ВЭН КЛАЙБЕРН,
ДЖОННИ ВИЕР


Как было бы здорово научиться писать умные, навороченные эссе... Я бы легким пером и парящим бы сердцем написала тогда о НЕКОТОРЫХ американцах — убедительно, проникновенно и сокрушающе!

полный текст здесь

Культурный тренажер. Интернет-журнал о культуре / Надо обсудить / Оксана ПЕТРИЧЕНКО. Пещерное искусство ХХI века ПЕЩЕРНОЕ ИСКУССТВО ХХI ВЕКА

Современная реклама интерпретирует мир через образы или представления, источниками которых часто выступают мифологические смыслы и ритуальные действия.

полный текст здесь

Культурный тренажер. Интернет-журнал о культуре / Надо обсудить / Оксана ПЕТРИЧЕНКО. Материал для раздумий всего человечества МАТЕРИАЛ ДЛЯ РАЗДУМИЙ
ВСЕГО ЧЕЛОВЕЧЕСТВА


Собеседником моим стал представитель благотворительной японской общественной организации «Чернобыль–Тюбу», учёный-биолог из Нагойского Государственного Университета.

полный текст здесь

архив статей


можно посмотреть здесь



Повна карта розділів:
Арт: 1 2
Книжки: 1 2 3 4 5 6 7
Кіно та театр: 1 2 3 4 5
Музика: 1
Цікаве: 1
Культурный тренажер. Интернет-журнал о культуре / Надо обсудить / Оксана ПЕТРИЧЕНКО. "Уходят из Варшавы поезда…" "Уходят из Варшавы поезда…"

Оксана ПЕТРИЧЕНКО, Киев.
Апрель 11, 2005 г., понедельник.

Они спросили: "Ты поляк?"
И он сказал: "Поляк".
Они спросили: "Как же так?"
А он ответил: "Так"...

Про те, що Януш Корчак був відомим польським педагогом та письменником, я дізналася трохи пізніше, а перше, ще майже дитяче, враження (згадаймо, за Корчаком, це і є найціннішим) — стереоплатівка фірми "Мелодія" перших перебудовних років з архівними записами віршів і пісень Олександра Галича, де у циклі "Кадиш" він перемовами-переспівами оповідав про Доктора-Вихователя, який пішов на смерть разом із дітьми. На початку і в кінці твору наводилися слова зі "Щоденника" Корчака, що слугували, висловлюючись моєю теперішньою філологічною мовою, смисловими скріпленнями циклу: "Я нікому не бажаю зла, не вмію, просто не знаю, як це робиться". От із цього, власне, і почнемо.


Януш Корчак.
Вважається, що Корчак, поєднуючи у собі казкаря, педагога та славетного лікаря, зміг спостерігати дитину відразу у трьох найважливіших світах дитинства: казковому світі мрій, світі пізнання і світі фізичного розвитку. Багатьом він нагадує Антона Чехова, що був найулюбленішим письменником Корчака. Водночас пан Януш був справжнім та невідворотньо чеховським персонажем, який прожив життя з болем за людство, з талантом до правди і справедливості у всьому. З вірою, що саме ти до останньої секунди маєш зменшувати зло світу, а без цього життя людини втрачає сенс.

Всё я, Боже, получил сполна.
Где, в которой расписаться ведомости?
Об одном прошу: спаси от ненависти —
Мне не причитается она...

Коли Генрік Гольдшмідт (таким є ім’я письменника "в міру") був ще дитиною, його батько, добра та чуйна людина, талановитий адвокат, безнадійно захворів. З того часу боротьба з хворобами й стражданнями стала для хлопця ідеєю життя. Саме вона зробила з нього фронтового лікаря, що врятував багатьох, почасти ризикуючи власним життям. Проте війна не відволікала його від одвічної думки про дітей, до того ж, війну із самою війною слід розпочинати, як видавалося Корчаку, у душах дітей, реформи у житті дорослих — з мудрого життєвого ладу дітей, викоренення зла — з недопущення його до дитячих сердець.

Отже, на фронтах Першої світової ("Мне семью пять, а веку — семью два...") Януш Корчак створює книгу "Як любити дітей", у якій зазначає: "Дитина перевершує нас силою почуттів. Що до інтелекту, то він дорівнює нашому, їй не вистачає лише досвіду". І щиро у це вірив, а також у те, що без взаємопорозуміння між дітьми та дорослими людство не зможе почуватися щасливим.

"Я хочу стати маленьким!" — звертається герой іншого корчаківського твору, літній вчитель, до доброго гнома у червоному ковпачку, відчуваючи, що зв’язки з дитинством поступово втрачені. І ось відбулося диво: він знову переживає дитинство, а разом із тим — інше сприйняття навколишньої реальності. Коли, приміром, випав перший сніг, він не замислюється над тим, чи вистачить на зиму вугілля, чи не промокне взуття, а просто переповнюється "прозорою, білою радістю". На уроці в школі захотілося пити. "Зачекай. Незабаром дзвоник", — каже вчитель, як вчора сказав би і він сам, але у дитини час вимірюється інакше. "День мій — вічність, яка поділяється на швидкі секунди й довгі століття". Потім, готуючи домашні завдання, він розмірковує, що писати твори гидко, адже "ніколи не пишеш правду, а виключно те, що накажуть" (цікаво, хто із сучасних школярів не підписався б під такими словами?). "Дорослим, — продовжує герой, — я до цього звик, і мене таке не хвилювало. Фальш так фальш — нічого не вдієш, а жити треба. Тепер я думаю інакше; мені знову боляче, якщо людина не говорить того, що думає насправді". Перетворившись знову на дорослого, він не забуде свого відкриття, до чого закликає і читачів.

Іншою складовою, без якої неможливо досягти щастя, є порозуміння із природою. Саме тому кольором прапору для життя свого і очолюваного Будинку сиріт Корчак обирає зелений, колір весни, а емблемою — листя конюшини. Згадаймо повість "Літо в Михалувці". Сюди, працюючи вихователем, пан Януш привіз сто п’ятдесят найзнедоленіших та найбідніших дітей Варшави. Багато хто з них до того ніколи не бачили лісу, річки, поля. Вони чули, наприклад, що картопля росте у землі. "А як же її знаходять?". Вперше обпеклися кропивою і дивуються: кусатися можуть собаки, але ж не листя? Загалом, чотири тижні у Михалувці — це чотири тижні здивувань перед красою та щедротами природи.

Звичайно, де сто п’ятдесят хлопців, там "щодня тридцять сварок і п’ять бійок": саме тому у літній колонії до Корчака прийшла ідея дитячого суду, яка посідатиме надалі значне місце у його педагогічній системі. Цей суд не є суворим, проте напрочуд справедливим. Деякі дослідники вважають, що ідея дитячого правосуддя виникає у Корчака з читання польських хронік 1783 року. "Нехай, — говориться у хроніках, — учні, які не здатні примиритися самі, обирають третейських суддів та посередників зі своїх товаришів".

Вже потім кодекс товариського суду Будинку сиріт виглядатиме таким чином: "Якщо хтось скоїв провину, йому краще вибачити. Якщо він скоїв тому, що не знав, то відтепер знатиме. Якщо він скоїв ненавмисне, то відтепер буде обачливим. Якщо він скоїв тому, що важко звикнути робити по-іншому, то відтепер намагатиметься звикати. Якщо він скоїв тому, що послухав когось, то більше не слухатиме". І далі — "Судді можуть помилятися. Судді можуть карати за вчинки, яких припускаються самі... Але ганьба тому судді, який свідомо вчинив несправедливо". Зауважте, декілька разів Корчак сам подавав на себе в суд: коли безпідставно звинуватив дівчинку у крадіжці, коли образив суддю чи вигнав бешкетника зі спальні. Він виступав перед суддями, слухав їх звинувачення, дивлячись на себе з координат дитячого світу. Одного разу суд застосував до нього сімдесят першу статтю: "Суд пробачає, адже підсудний жалкує, що так вчинив", тричі — статтю номер двадцять один: "Суд вважає, що підсудний мав право так вчиняти".

"Я категорично стверджую, — писав Корчак у книзі "Будинок сиріт", — що ці декілька судових справ були наріжним каменем мого перевиховання".

Але існує ще одне почуття, без якого дитині неможливо жити. "Мрія — це програма життя", — говорив пан Януш. Саме цьому, силі та красі дитячої мрії, присвячено маленьку повість "Слава". Її героями є, знову ж таки, бідні й знедолені діти, у яких доля забрала все, проте мрія їй непідвладна. І діти створюють "Есерче" — "Спілку рицарів честі". Кожен з рицарів має власний життєвий план: один стане військовим, чудова дівчинка — поеткою, а Владек мріє про себе як про відомого лікаря. Однак, аби вчитися, потрібні гроші, а їх у родині Владека бракує. Він стане не лікарем, а лише санітаром, але найкращим, дійсно знаменитим. "Діти! Прагніть, мрійте про славетні справи! Щось має втілитися". Такими словами, таким благословенням автора закінчується твір.

Корчак багато разів повторював, що у дитячому житті дорогоцінною є кожна година і кожна секунда. У книзі "Право дитини на пошану" він зауважує: "Бережіть поточну годину та сьогоднішній день, ... кожну окрему хвилину, адже помре вона й ніколи не матиме повтору. І це завжди серйозно: поранена хвилина почне стікати кров’ю, вбита — бентежити сумління. Ми наївно боїмося смерті, не усвідомлюючи, що життя — це танок миттєвостей, які помирають і знову народжуються".

Уходят из Варшавы поезда,
И скоро наш черед — как ни крути…

З початком німецької окупації Будинок сиріт переводили до гетто. І ось Корчак востаннє піднімається до своєї кімнати на горищі, як завжди, обережно причиняє залізні двері, щоб не злякати горобців та голубів. Він прощається з кімнатою, де десятиліттями жили птахи і хворі діти, де народилися король Матіуш і маленький чарівник Койтусь: хто ж годуватиме тепер горобців, хто ж допоможе Матіушу, якщо той знову опиниться на безлюдному острові?

Гудят всю ночь, прощаясь, поезда,
Глядит в окно вечерняя звезда,
А я прощаюсь с памятью моей.

У гетто дитячий будинок продовжував жити — як і раніше, діяли суд і сейм, видавалася газета. До останнього дня у класах вчили уроки, йшли репетиції п’єси — казки Рабіндраната Тагора "Пошта".

Звезда в окне и на груди звезда,
И не поймешь, которая ясней...

Сотні людей намагалися врятувати Лікаря. "На Белянах підготували для нього кімнату, — розповідав колишній співробітник Корчака. — Він міг вийти з гетто щохвилини, хоч би зі мною, коли я прийшов, маючи перепустку на дві особи — техніка та слюсаря каналізаційної мережі. Корчак поглянув на мене так, що я майже зіщулився. Стало зрозумілим, що він не чекав такої підступної пропозиції... Сенс відповіді лікаря був таким: не покинеш же власну дитину у нещасті, хворобі, небезпеці. А тут їх двісті".

Вдень Корчак ходив по гетто, усіма правдами та неправдами знаходячи харчі для дітей. Він повертався пізно ввечері: іноді з мішком гнилої картоплі за плечима, іноді просуваючись вулицею між мертвими і вбитими. Ночами лікар доводив до ладу папери, власні тридцятирічні спостереження над дітьми, вів щоденник: "Останній рік, останній місяць чи година. Хотілося б померти, зберігаючи свідомість. Не знаю, що сказав би я дітям, прощаючись". Він все ще вірив, що загине один, а діти залишаться. Не міг допустити існування сили, здатної вбивати і дітей.

П’ятого серпня сорок другого року за наказом гітлерівців Будинок сиріт — діти й дорослі — вишикувалися на вулиці. Корчак з дітьми розпочинав свою останню путь. Над шеренгами розвіювався зелений прапор Матіуша. Хворий шістдесятишестилітній вчитель ішов попереду, тримаючи за руку хлопчика й дівчинку.

К своему последнему вагону,
К своему чистилищу — вагону,
К пахнущему хлоркою вагону
С песнею шагает Дом сирот...

Кажуть, що всі розступалися, несвідомо даючи дорогу цій процесії, і навіть поїзд перший і останній раз було відправлено хвилин на десять раніше за графік — не витримали нерви. Із Варшави потяг повіз дітей у табір смерті Треблінку. Тільки один хлопчик опинився на волі: Корчак підняв його на руки та виштовхнув із маленького віконця товарняка. Кажуть, що на стінах одного з бараків Треблінки залишилися дитячі малюнки — більше нічого не збереглося. А архів Корчака відразу після їх відправки до табору смерті зібрав невідомий з гетто.

Учень Корчака Ігор Неверлі наводить у спогадах розповідь свідка про відправлення дітей з гетто до Треблінки: "Я був на Умшлагплацу (біля Гданського вокзалу. — О.П.), коли з’явився Корчак з Будинком сиріт. Люди завмерли, наче перед ними представ янгол смерті... Так, у шеренгах, з прапором і піснею, сюди ще ніхто не приходив. "Що це?!" — вигукнув комендант. "Корчак з дітьми", — відповіли йому, і він замислився, став пригадувати, та згадав лише тоді, коли діти були вже у вагонах. Комендант запитав Лікаря, чи не він написав "Банкрутство малого Джека". "Так, я, а хіба це якоюсь мірою пов’язано з відправкою ешелону?" — "Ні, просто я читав Вашу книжку у дитинстві, Ви можете залишитися, Лікарю..." — "А діти?" — "Неможливо, діти поїдуть." — "Ви помиляєтеся, пане, — вигукнув Корчак, — Ви помиляєтеся, діти понад усе!" — і причинив за собою двері вагона".

О, дай мне, Бог, конец такой:
Всю боль испив до дна,
В свой смертный миг махнуть рукой
Глядящим из окна…

Досьє

Корчак Януш (справжнє ім’я — Генрік Гольдшмідт) (1878 — 1942) — польський письменник, лікар, педагог. Присвятив життя вихованню сиріт у дитячих будинках, якими керував з 1911 року. Літературну діяльність розпочав 1898-го, писав для дорослих та дітей. Творчий доробок Януша Корчака складає близько 16 томів літературних творів та науково-педагогічних праць. Найвідоміші з них видавали багатьма мовами світу. Повісті Корчака "Діти вулиці" (1901), "Дитя вітальні" (1906), "Літо в Михалувці" (оригінальна назва "Моськи, Йоськи і Срулі", 1910), "Юзьки, Яськи і Франки" (1910), "Король Матіуш Перший" (1923) та ін., а також новели "Безсоромно короткі" (1926) розкривають світ дитячої психології, містять у собі спостереження щодо життя Польщі 1900 — 1939. Педагогічні бесіди "Як любити дітей" (1914), "Право дитини на пошану" (1929), "Жартівлива педагогіка" (1939), "Правила життя" (1930) передають вчительський та лікарський досвід автора. Під час фашистської окупації Корчак взяв на себе керівництво дитячим будинком у варшавському гетто; загинув разом зі своїми вихованцями у таборі смерті Треблінка.

У Варшаві і дотепер працює Наш будинок, яким керують учні та послідовники Корчака. Там, зокрема, відзначають День Першого Снігу або Свято Найдовшого Дня, коли дозволяється не спати всю ніч. З 1998 року Товариство імені Януша Корчака існує і у Києві — на базі Кловського ліцею № 77 (голова Товариства — Петровська Світлана Василівна).

За радянських часів майже всі твори Корчака були перекладені й неодноразово видавалися, особливо казки про Матіуша та науково-педагогічні праці (невтомним популяризатором освітянських поглядів автора у повоєнні роки був Василь Сухомлинський). Пік видавничої активності припадає на початок 80-х років — після відсвяткованого у 1978-му, який, за рішенням ЮНЕСКО, названий роком Януша Корчака, сторіччя з дня народження письменника. Скажімо, і досі поширеною є книга: Корчак Януш. Избранное. — К.: Радянська школа, 1983. — 528 с.

У бібліотечному фонді України серед видань останніх десяти років переважають два: Корчак Януш. Воспитание личности: Кн. для учителя. — М.: Просвещение, 1992. — 287 с.; Корчак Януш. Як любити дітей. — К.: Вид-во т-ва "Знання", 1992. — 32 с.

Усі віршовані рядки, позначені курсивом, належать О.Галичу.

Україномовний переклад цитат зроблено автором статті.

Книжковий Клуб Плюс, №7-8, 2002 г., Київ.




это важно!

Ви — фахівець-філолог
і вас турбує мовна ситуація в Україні?
Візьміть участь
у нашому експертному опитуванні!


Анкету можно скачать здесь