архів статей
можна подивитися тут



анонси статей

ЗАСПІВАЙМО?

Герої Сергія Жадана за життя можуть потрапити хіба що в напіваматорський порнофільм і в кримінальну хроніку, але вже здебільшого після смерті. Проте автор пише про них так, як ще зовсім нещодавно писав про самого себе в жанрі "нон-фікшн". І не в якомусь там репортажі — він складає на їх честь "Гімн..."
докладніше тут

ДВІ ДОЛІ, "ТРИ ТОВАРИША" І ШІСТЬ ДВЕРЕЙ

В одному з інтерв'ю пані Ірен Роздобудько відзначила, що в сучасній українській літературі бракує відвертості й мудрості. Вона прагне донести це своєю своєю творчістю, й у дилогії "Він: Ранковий прибиральник. Вона: Шості двері" їй це цілком вдалося.
докладніше тут

ЛАГІДНА ГРА У НЕБУТТЯ

Якщо Ви відчуваєте, що простір та час інколи божеволіють, що на вулиці можна зустрітися із самим собою, що найліпше у сирі — це дірки, але щоб оцінити це належним чином, спочатку варто подорослішати, — тоді Єжі Сосновський є дійсно Вашим письменником.
докладніше тут

СТАРШІ ЗА 16, МОЛОДШІ ЗА 26 — ЦЕ ТЕНДЕНЦІЯ. У ЛІТЕРАТУРІ

15 лютого 2006 року в агентстві УНІАН відбувалася чергова зустріч із серії "Кальварійських посиденьок". Цього разу видавництво "Кальварія" познайомила журналістів із своїми молодими авторами. Прийшли чотири чарівні авторки — Тетяна Винокурова-Садиченко, Ксеня Харченко, Галина Ткачук, Галина Логінова. Ще двох авторів — Віктора Маліновського та Любомира Княжича — з різних причин на жаль не було.
докладніше тут

ІРЕНА КАРПА: "ЖИВУ ЗАРАДИ СПАЛАХІВ СВІТЛА"

Ірена Карпа — людина відома й доволі публічна, тому читати й чути про неї доводилося чимало. Мій досвід особистого спілкування показав, що вона є вдумливою натурою, яка ладна швидко прийти на допомогу. Сподіваюсь, це зможуть відчути й усі читачі "Культурного тренажера".
докладніше тут

НДР І НОСТАЛЬГІЯ У КИШЕНЬКОВОМУ ФОРМАТІ

23 січня 2006 року відбулась презентація книги Томаса Бруссіґа "Сонячна алея", виданої Львівською "Кальварією" за сприяння міжнародного фонду "Відродження" та Ґете-інституту. Події ж роману відбуваються на межі між західною та східною Німеччиною, на нічийній території біля Берлінської стіни.
докладніше тут

ФАБРИКА НАД ПРІРВОЮ

Ідея Іена Бенкса переписати роман "Над прірвою в житі", створивши "Осячу фабрику" та перетворив головного героя на панка, є ніщо інше як публічна наруга над святинею кількох поколінь.
докладніше тут

РАПТОМ ВИРОСТАЄ ЦІЛА ЗАКІНЧЕНА ІСТОРІЯ,

якою я починаю "хворіти" доти, доки не поставлю останню крапку".
Інтерв'ю з письменницею Ірен Роздобудько.


Есть затейники мастерить кукол, есть любители рукописать книжки. Кого-то прельщает произвол формы, кого-то эксперименты с материалом или игры с текстом в непривычных для чтения условиях.
полный текст здесь

АНАРХІЯ ВЖЕ ДЕСЬ ПОРУЧ

Cміливість незамовчування, що інколи доходить до зухвалого атакування дійсності з усіма її численними "чорними дірками" неправди, асоціються для героя книги Сергія Жадана "Anarchy in the Ukr" із справжньою справою, яка виправдовує його чоловічу самототожність.
докладніше тут

НЕЗАБАРОМ НОВИЙ ДЕНЬ. "ДЕНЬ ЄВРОПИ"

У письменниці Ірен Роздобудько цього року виходять дві книжки у київському видавництві "Нора-друк". Перша вже надрукована, це дилогія "Він: Ранковий прибиральник. Вона: Шості двері". Cерію "День Європи" продовжить Наталка Сняданко публікацією нового роману.
полный текст здесь



LET MY PEOPLE GO

Вийшла нова книга есеїстики Оксани Забужко.

Оксана Забужко сприймає події минулого року в трагічному ключі й розвінчує міф про "безкровність" Помаранчевої революції.
докладніше тут

ЧТО ДЕЛАТЬ С НЕГАТИВАМИ

Французский писатель и философ Мишель Турнье в 1970 году публикует свой второй роман "Лесной царь", за который был впоследствии удостоен Гонкуровской премии. Добавлю, что сюжет романа основан на древнегерманских легендах о Лесном царе.
докладніше тут

МІЖ НАМИ І НЕЮ

Слід сказати, що в Україні нечасто з'являлися подібні до антології одинадцятьох авторок "Ми і Вона" поетичні видання, які б сполучали довершеність текстів й мистецькі концептуальні фотопортрети.
полный текст здесь

БЕРЁЗОВАЯ ВИРТУАЛЬНОСТЬ ЕСЕНИНА

28 декабря 1925 года погиб поэт Сергей Есенин.

Мне показывали в глухих деревнях тетради из папиросной бумаги с его стихами, бережно переписанными по велению души теми, кто "ни при какой погоде" иных поэтов не читал.
докладніше тут

ОЖИВШИЕ СЛОВА

Писать о Сорокине — все равно что пересказывать фильм с Брюсом Ли. Так и хочется сделать элегантное па ногами. Только тогда слушатель поймет, о чем фильм или книга.
полный текст здесь

"ТЫ, ПУШКИН, БОГ…"

10 февраля 1837 года погиб великий русский поэт — Александр Пушкин. Что это имя говорит представителю молодого поколения?
докладніше тут



Повна карта розділів:
Арт: 1 2
Книжки: 1 2 3 4 5 6 7
Кіно та театр: 1 2 3 4 5
Музика: 1
Цікаве: 1
З ностальгією, але без чорного песимізму

Інтерв'ю з письменницею Євгенією Кононенко

Інтерв'ю підготував Євген ПОВЄТКІН, Київ.
Лютий 27, 2006 р., понеділок.

• Пані Євгеніє, свого часу, здається десь так у 1997 році, в одному з інтерв'ю Ви сказали, що в українського письменника не буває творчих криз (тобто болісних періодів у житті, коли йому "не пишеться") — він просто занурюється з головою в інші види діяльності, які, на відміну від красного письменства, можуть принести заробіток. Скажіть, будь ласка, щось змінилося з того часу — чи стали можливими творчі кризи і чи писання нарешті почало приносити заробіток?

Нічого не змінилося... Все так само — одні й ті самі життєві проблеми, хоча й діти виросли, і та сама проблема із заробітком, і я можу додати, що досі трагедія письменника не в тому, що він літературою не може заробити, а що взагалі заробити важко. І переклади, і статті, і журналістика — все це оплачується достатньо низько.

• Мені Ваше ім'я стало відомим у 1996 році завдяки виходу антології "Тексти", де було надруковано два Ваших оповідання. Тоді, як мені здавалося, Україна потребувала й прагла такої — нової й сміливої — літератури, яку, зокрема, представили Ви. Проте не можна сказати, що Україна тоді її отримала. "Тексти", ідеальну книжку для читання в тролейбусі, мусив читати в читальному залі бібліотеки ім. Вернадського. Як на Вашу думку, чи збереглося прагнення такої літератури нині, і чи це прагнення можна задовольнити?

Це вже мають говорити читачі, а не письменники. Письменники читають тексти по-іншому. Смілива література має бути завжди, і чим більше літератури, тим наполегливіше треба шукати якихось оригінальних тем, або оригінального ракурсу їхнього висвітлення.

• "Імітація" явила колапс нашого духовного життя: одні так довго плазували перед цензурою й режимом, що врешті не можуть звільнитися від свого минулого й ненастанно зводять з ним рахунки; інші прагнуть якнайбільше поекспуатувати нашу культуру й духовність, вкладаючи в неї "по мінімуму". Чи є нині, через декілька років, надія на зміну ситуації?


Автор світлини: Наталія Машарова ()

Звичайно, зміни мають бути, інакше не можна. Я не люблю чорний песимізм, хоча взагалі мені читачі іноді кажуть, що мої тексти залишають песимістичне враження. Я цього все ж таки не хочу, я сама не люблю такий безнадійний песимізм. Звичайно, рік тому був Майдан — це був досить сильний сплеск духовності, якщо так можна сказати — хоча взагалі це слово заяложене, затаскане. Я хочу вірити, що навіть Мар'яна Хрипович (головна героїня "Імітації" — Є.П.) людей з Хрещатика тоді до себе б впустила, якби лишилась жива на цей період.

• З літературних творів післярадянського часу можу пригадати тільки Вашу "Імітації" та "Anarchy in the Ukr" Сергія Жадана, що являють читачам реальність Східної України, зокрема, Донбасу. Як сталося, що це Вас зацікавило й Ви про це написали? Чому Ви не використали в частині "Імітації", присвяченої Донбасу, справжні назви міст? Чи не було у зв'язку з цим критики на Вашу адресу — адже вжиті Вами назви можуть здаватися не зовсім коректними?

Ні, критики не було... Знаєте, я вам скажу — Новожахів — це Сєверодонецьк. Я здійснила поїздку туди. Коли в мене виник сам задум тексту, я тоді говорила з людьми — приватно — які райони є найбіднішими, де найгостріше стоять соціальні проблеми, і всі одноголосно називали мені саме ці області Східної України. Якщо вже зібралась у подорож, їдь не на Херсонщину, не на Миколаївщину, не на Закарпаття — їдь туди, там ти побачиш найвідвертіші картини тихого жаху. Справді, я знайшла знайомих, в кого можна було переночувати і за декілька днів здійснила цю подорож. Такої критики не було, вся критика — тільки з вузьких літературних кіл, в основному була критика з боку тих, кого я мала на увазі під отими літературними героями, персонажами з літературного світу — а щодо регіональної політики, то такого не було.

• "Імітація" читалася легко завдяки майстерно введеним елементам детективу. Якщо не секрет, скажіть будь ласка, звідки Ви берете детективні сюжети? Судячи з анотації, Ваша нова книга "Зрада" також містить приватне розслідування.

Так само й "Ностальгія". Я знаю, є така думка, що сам факт детективу — це вже зниження рівня. Я категорично проти цього. Я вважаю — детектив — це метафора таємниці буття, що можна писати достатньо глибокі тексти, серйозну літературу в рамках детективу. Звідки беру — я не знаю, це питання взагалі рівнозначне тому: чому пишеться? Так, я намагаюсь знайти якийсь нетривіальний мотив злочину, не матеріальний, як це буває переважно, бо все одно дев'яносто відсотків убивств здійснюється на цьому ґрунті. Звичайно, я й люблю читати детектив. Російську "попсу" іноді читаю, британську, американську, є в мене цей гріх.

• Герої Ваших оповідань (журнал "Березіль") постійно відчувають, що життя йде "кудись не туди", життя просто марнується, але це для них аж ніяк не є трагедією, бо вони дуже легко знаходять ближнього, якого можна в цьому звинуватити: чоловіка (дружину), коханця, колишню вчительку. І відтак, визнаючи їх винними, можна використати за повною програмою. Як Вам здається, сьогодення може давати трагічні сюжети, і якщо так, то де їх шукати?

Звичайно, коли немає воєн, немає якихось катаклізмів, відбувається "зниження" справжніх трагедій і йде "сіра багнюка" повсякдення. Мабуть, треба благословити цей час... Я недавно читала французькою роман Ірен Неміровської "Французька сюїта" про трагедію євреїв у Франції у гітлерівські часи. Відтак здається, що там трагедії справжні, а тут ніби несправжні. Але в кожного свій хрест і, звичайно, це також трагедії — ті, так би мовити, "мирні" трагедії; це екзистенційна трагедія, коли дуже мало людей можуть сказати — я прожив своє життя так, як належить, я боровся і здобував перемоги і прожив гідно й цікаво. Хто в цьому винен? Література допомагає в цьому розібратися. А звинуватити ближнього — так, це справді найпростіше, або соціальні умови, або радянські часи, це нині йде "по повній програмі".

• Ви також є перекладачем художньої літератури. Насамперед згадуються майстерні переклади з французької у серії "Сучасний жіночий роман" видавництва "Факт". Чи буде продовження серії? Над якими новими перекладами Ви тепер працюєте?

Переклади нині фінансують різні іноземні або міжнародні організації. Жоден видавець не буде видавати перекладну книгу просто так, і тому це більше питання до спонсорів, а не до перекладача, якщо конкретніше — до французького посольства. У видавництва є бажання продовжувати, тому що в суспільстві є інтелектуальна мода на жінок, як "місцевих", так і перекладних. Жіночі книжки нині краще продаються, це так.

• Так, можу судити по своїй бібліотеці. Книжок, написаних авторами-жінками, нині більше пропонується і, відповідно, більше продається.

Зараз такий час, чоловіки "списалися", можливо, вони наберуться снаги й у наступному поколінні знову буде добра чоловіча література. Це стосується й перекладної художньої літератури. Над чим тепер працюю? Цього літа переклала Елі Візеля: в мене трагічних текстів було багато, про катаклізми, про біди, — після цього інакше дивишся на трагедії повсякденні, ну, можливо, драми, а не трагедії.

• Як на Вашу думку, чи може український читач завдяки перекладам уповні ознайомитись з тим, що відбувається, зокрема, у франкомовній літературі, чи для загального уявлення про це перекладається занадто мало?

Так, звичайно, занадто мало, але я розмовляла з письменниками інших країн і я можу сказати, що не кожна література може собі дозволити те, що дозволяє собі Росія — таке масштабне представлення світової літератури. Наприклад, і в Румунії також не дуже багато перекладається світової літератури, в Польщі — багато, але, знов-таки, менше, ніж у Росії. Мені говорив один литовський письменник, що його діти — старші школярі — вже не знають російської мови, і перед ними стоїть проблема ознайомлення зі світовою літературою. Звичайно, можна більше перекладати, але "перекрити" Росію в нас вийде дуже нескоро і за дуже сприятливих обставин.

• А чи можна, так би мовити, зазирнути за завісу: що нового Ви нині пишете?

Поки оповідання, такі ж гострі, іронічні, ґротескно-іронічні чи ґротескно-реалістичні, але, звичайно й нові задуми більших тем.

• В романі "Ностальгія" та в оповіданні "Втрачені стіни" ви дуже майстерно й влучно відтворили куточки старого міста. Чи не існує задуму скласти збірник творів, присвячених Києву, оповідань, віршів (оповідання про Київ є, наприклад, у Юрія Щербака, вірші — у Василя Герасим'юка, Максима Стріхи) з відповідною графікою, ілюстраціями?

Є, звичайно, це було б дуже цікаво. Але це питання до видавця. Упорядником, може, я й могла б бути.

• Кого з авторів Ви б могли назвати однодумцями в гендерному питанні? Хто Ваші вчителі та чи є вже послідовники?

Щодо вчителів я можу конкретно сказати, що це письменниця Ані Арно, яку я перекладала. Перекладати її було дуже важко, там дуже важка французька мова;- без словника ненормативної лексики я б не могла обійтися, добре, що цей словник у мене є, ще в радянський час купила так званий словник розмовної лексики, французько-російський. Настільки ця жінка увійшла в мою свідомість, що я конкретно під її впливом написала... А щодо учнів — можливо, про це зарано казати, називати її ученицею, але Людмила Таран, яка вже відбулась як поетеса і значно раніше за мене почала писати вірші, але вона почала писати прозу. Вона написала книгу про автобіографізм в українській літературі, де мені присвятила багато сторінок, і тепер я бачу, що вона теж почала писати відверту прозу. А хто серед молодих — я просто не знаю, можливо, хтось таке й пише.

Довідка від Євгенії Кононенко:

Елі Візель — це відомий публіцист і громадський діяч, жертва Голокосту, власне, він і ввів це поняття в обіг. Румунський єврей, пише французькою, громадянин США. Виступає з лекціями в університетах США, пропагує страшний досвід. Лауреат Нобелевської премії миру. Автор багатьох книг, найвідоміша -трилогія "Ніч", "Світанок", "День", яка щойно вийшла друком у видавництві "Дух і Літера" частково в моєму перекладі, частково під моєю редакцією.

Ірен Неміровська — французька письменниця, колишня киянка із заможньої єврейської родини. Нещодавно я переклала для журнала "Єгупець" уривок з її роману "Вовки й собаки", де ностальгійно змальовано дореволюційний Київ. Загинула в Аушвіці в 1942 році. Нову славу їй приніс роман "Французька сюїта", написаний крадькома у страшні 40-42 роки, коли саме випробовувались честь і гідність тих французів, які мимоволі були свідками єврейської трагедії. Роман було видано тільки в 2004 році.