архів статей

можна подивитися тут



анонси статей

СТРАТЕГІЯ ПРОЩАННЯ З ДИТИНСТВОМ
Євген ПОВЄТКІН.

Оповідачі нової книжки Тані Малярчук "Говорити" не стільки прагнуть передати слухачеві (читачеві) свої або чужі історії — не полишає враження, що всі вони насамперед прагнуть виговоритися, позбутися, звільнитися від того, що вони мають висловити.
докладніше тут

DRIFTERS КАТЕРИНИ ХІНКУЛОВОЇ,
або Чоловічий погляд на жіночу прозу
Максим СУЩУК

Роман "Drifters" Катерини Хінкулової — насправді про непрості (підкреслюю) стосунки Любомира, Касі, Федора, Юлі, Вероніки, Кості та ще десятка осіб. Якщо читати уважно, то вже після сотої сторінки маєш потребу щоразу секунд на 15 замислюватись, коли згадується якесь нове (чи то пак старе) ім'я. Проте ця заплутаність насправді виявляється досить життєвою, якщо зважити, що в кожного з нас так само є коло спілкування з аналогічними проблемами.
докладніше тут

НІЧОГО ЗАЙВОГО — ТІЛЬКИ ЖАХИ!
Марина РУДСЬКА.

В українській сучасній літературі, на жаль, ще багато не розвинутих жанрів. Серед них, так званий, хорор, "книги жахів". Більшість авторів не сприймають цей жанр всерйоз, вважаючи, що зобразити гору трупів, ріки крові, відгризені руки і мутантів-тарганів може кожен — і тому беруться за інші жанри. Насправді жахи — це значно тонше й складніше. Подружжя письменників — Наталка та Олександр Шевченки спробували знайти ці потаємні двері у своїй новій книзі "Бранці мороку".
докладніше тут



ХОЗАРСЬКИЙ ГЛОСАРІЙ
Олек ВЕРЕМКО-БЕРЕЖНИЙ.

В першій же сцені свого нового роману "Втеча майстра Пінзеля", де нащадок Мазаріні наказує харцизяці вполювати скульптора-єретика Пінзеля, Єшкілєв вчиняє зле. Він жбурляє кістку неофітам, що боялися стріти бліду тінь Дена Брауна, і водночас сипле невтішний бісер під ноги адептам, які виглядали доказів реінкарнації Желязни. Тут на мить стає дуже прикро через нашу загальмовану, але вперту гонитву за імпортними жанрами, які вже мали б себе вичерпати на сьогоднішньому своєму витку.
докладніше тут

Проект "ЛІВИЙ БЕРЕГ"

Андрухович, Жадан та Дереш презентують проект "ЛІВИЙ БЕРЕГ". Безпрецедентний тур трьох провідних українських авторів на схід України (суспільна акція видавництв "Фоліо" та "Книжковий клуб "Клуб сімейного дозвілля").Отже, 5-11 жовтня 2007 року відбудеться прямий контакт з публікою Східної України трьох найяскравіших та найвідоміших (не тільки в нашій країні, але й у всьому світі) представників сучасної української літератури.
докладніше тут

СІМ МІШКІВ ГРЕЧАНОЇ ВОВНИ
Григорій ХАЛИМОНЕНКО.

Переклад Олеся Кульчинського роману Орхана Памука "Сніг" викликав неабиякий резонанс в українській пресі — на шпальтах газети "Дзеркало тижня", а такоє журналу "Всесвіт" читач міг спостерігати цілу дискусію з цього приводу. Однак, одна з статей — професора-тюрколога Григорія Халимоменка, — на превеликий жаль, все ж таки не була надрукована. Отже, подаємо її на віртуальних сторінках нашого часопису.
докладніше тут

ДОРОГА, ЩО ВЕДЕ ДО ПИСЬМА
Євген ПОВЄТКІН

У видавництві "Критика" вийшла в українському перекладі книжка польського письменника Анджея Стасюка "Дорогою на Бадабаг". Твір, що був опублікований у Польщі 2004 року, цілком витриманий у жанрі "нон-фікшн", тобто лірично-суб'єктивної прози, що вибудовується на міцному фундаменті документальності та біографічності, у випадку "Дороги на Бадабаг" — автобіографічного опису поїздок східноєвропейськими країнами.
докладніше тут

МАГІЧНО-КАРПАТСЬКА СУМІШ
Євген ПОВЄТКІН

Чим є книжка Громовиці Бердник "Знаки карпатської магії"? Складається враження, що це — науково-популярна розвідка, точніше — щось схоже на жанр шкільної "книги для читання" — белетризований та ілюстрований додаток до основного підручника (враження посилює оформлення та шрифт тексту). Проте я волів говорити про "Знаки карпатської магії" не як про дидактичну літературу з уявного курсу "Основи мольфарської справи", а як про піар-проект.
докладніше тут



Повна карта розділів:
Арт: 1 2
Книжки: 1 2 3 4 5 6 7
Кіно та театр: 1 2 3 4 5
Музика: 1
Цікаве: 1
Петлі й мережива часу

Євген ПОВЄТКІН, Київ.
Грудень 03, 2007 р., понеділок.

Книжка Тані Малярчук "Згори вниз" вийшла у серії "Графіті", між іншим, у цій серії раніше виходили "Anarchy in the Ukr" та "Гімн демократичної молоді" Сергія Жадана, про які наше видання вже писало. Під обкладинкою зібрано повість "Згори вниз" і сім оповідань, що складають цикл (зокрема, на це натякає певна подібність у назвах: "Чоловік і його собака", "Цвєтка і її я", "Георгій і його змій", "Я і моя священна корова" тощо). "Згори вниз" — це вже друга книжка письменниці, перша має назву "Ендшпіль Адольфо, або Троянда для Лізи" і вийшла 2004 року в серії "Агресивна бібліофілія" івано-франківського видавництва "Лілея НВ".

Перша книжка Тані Малярчук є доволі успішною спробою реалізації стильової манери "потоку свідомості". Тобто розповідь іде суцільним текстом, авторські коментарі, висловлювання і думки героїв, ліричні відступи зазвичай не відділяються ні розділовими знаками, ні заголовними буквами. Втім, можливо, "потік свідомості" — не надто точне означення стилю "Ендшпілю Адольфо", більше підходить словосполучення, вжите щодо ранньої прози Миколи Хвильового — "лірична проза". Суть її полягає в насиченні оповіді зображальністю, образністю, а подекуди й ритмом, більше приманним поезії. Поетична лірика, напевне, завжди вабитиме прозаїка, особливо молодого, точністю, "економністю" й яскравістю, образністю слововживання. Так, справді, Таня Малярчук і Микола Хвильовий — різні прозаїки, але відмінність між ними ґрунтується, так би мовити, не на прозі як такій, а на поезії, вплетеній у неї. Якщо "розірваність" новел харківського неоромантика зумовлена імпресіоністичним настроєм, притаманним раннім творам Павла Тичини і поезії самого Хвильового, і від того вони немовби пронизані світлом, рухом, неспокоєм, навіть там, де автор торкається трагічного, то в "Ендшпіль Адольфо" залито густі й парадоксальні верлібри, що нагадують стиль Миколи Воробйова та інших поетів київської школи. В дебютній книжці Тані Малярчук успішно реалізовано ілюзію "розмитості" оповідача, тобто, хоча оповідь у ній незмінно йде від першої особи, але особа ця — різна, вона ніби блукає між двома різними жінками, першою — засланою до Сибіру десь так після війни, і другою — сучасницею авторки. "Фокус" тут не в тому, що оповідає про себе то одна, то друга героїня, а саме в тому, що "сучасниця" немовби "заселяється" в ту іншу жінку, так само молоду, але старшу від неї років на п'ятдесят, причому переміщення оповідачки в часі можливе лише в одному напрямі, друга, старша жінка не може так само "заселитися" в "сучасницю", може лише вигадувати її або десь здаля або в уяві спостерігати за нею. Тобто незалежно від того, чи оповідається про наш час, чи про заслання в Сибір, оповідачка — це все одно "я", одна і та сама свідомість. Зауважимо, така оповідна стратегія — найбільш чесна, оскільки історію, минуле ми ніколи й ніде не можемо побачити інакше, окрім як із теперішнього. В той же час минуле — і це буде справедливим не тільки щодо "Ендшпіля Адольфо", але й щодо "Згори вниз" — не зникає, воно існує в теперішньому, воно — елемент його структури. В "Згори вниз" час не просто непомітно "відмотується назад", він скручується в спіраль і в'яжеться в петлі (звернімо увагу — мотив плетіння в повісті з'являється майже на самому початку — героїня плете гачком біле покривало, якого "більша половина (підкр. моє — Є.П.) вже є"). Інша характерна риса оповіді "Ендшпіля Адольфо" — атмосфера суцільного, тотального спостереження за героями, в тому числі за я-оповідачкою (крім наглядачки Каган-Шабшай "у кадрі" постійно присутній хтось, хто дивиться на неї, здається, навіть уві сні хтось такий є). Ця атмосфера відтворена і в "Згори вниз", тільки спостерігачі в цьому творі рідко виявляються людьми — це здебільшого різні інші істоти, дуже часто навіть неназвані).

Як і Микола Хвильовий, Таня Малярчук відразу після публікації дебютної прозової книжки відходить від "ліричної прози". Чому так відбулося? Напевне, це не тільки крок назустріч читачеві, якому звичніше й простіше читати все ж прозу без розривів, здебільшого написану повними реченнями, з розділовими знаками та із заголовними літерами після кожної крапки, із чітким, а не ліричним сюжетом. Оскільки поезія буває сконцентрованішою за прозу, здатна охопити набагато більше подій і переживань, то може вийти так, що вже в першій книжці автор висловлює все, що він хотів би висловити у такій формі — прозі, написаній на поетичній "основі". Cправді, уважний читач "Ендшпіля Адольфо" помітить у книжці "Згори вниз", як не в самій повісті, то в оповіданнях чимало повторюваних мотивів, проте не можна сказати, що їх нецікаво перечитувати вдруге. Те, що в першій книжці було, так би мовити, поетичними "бруньками" на дереві одного великого тексту, написаного (а ще більше — поки ненаписаного) Танею Малярчук, в "Згори вниз" розвивається в прозові пагони, із власним сюжетним часом і простором, навіть із своєю атмосферою навколо. Наприклад, ось цей мотив:

і курити сигарети в такому густому просторі для мене дуже небезпечно бо може приснитися сон як я біжу горбистою лісовою дорогою за автомобілем моїх батьків і не маю сили голосно крикнути щоб батьки сучі діти мене не залишали (...)

буде знову відтворено в оповіданні "Я і моя священна корова", але це вже буде не сон, а сюжет із цілою передісторією і ще кількома, окрім я-оповідачки та її батьків, героями. Згадується в "Ендшпілі Адольфо" і мотив смерчу, що відносить стареньку бабусю на небо разом із хатою (про смерч, який носив бабусю головної героїні двічі в житті, причому вдруге назавжди відніс на небо разом з домівкою, в "Згори вниз" є окрема вставна історія), і дідусь, який "з властивою йому впертістю, вмер, але курити не перестав", і Франьо, який розказував сільським дітям, що миє своїх корів у лазні, і ще багато чого.

Якщо спробувати відповісти в двох словах, про що йдеться в повісті "Згори вниз", то я сказав би так — мова про те, чи зможе відбутися людина, яка не має сил не тільки для боротьби за щось у житті, а й навіть просто для того, щоб бути собою. Ось ці слова з внутрішнього монологу героїні можуть бути ключовими:

Коран забороняє мусульманам у певні дні тримати яблуко за хвостик, сідати на стілець, говорити. У деяких штатах Америки не можна телефонувати своїм коханим після дев'ятої вечора. Я би хотіла, щоб кожен мій день хтось так регламентував. Ще сильніше. Визначав, про що треба думати.

Тут є перегук з іншим попереднім текстом Тані Малярчук, читацькій публіці відомим менше — з оповіданням "Народження, якого не чекаєш", уривок з якого опубліковано в дванадцятому номері часопису "Критика" за 2003 рік. Головна героїня "Народження..." говорить собі:

Виявилося, що особистість мені не властива(...). Я нікого не можу звинувачувати в своїй неособистості, тільки себе. Та й то не звинувачувати, а ледь-ледь картати, бо в цьому винна навіть не я, а мої лінощі. Мені ліньки бути особистістю.

А причина ліні така:

Просто надто багато від мене залежить і надто багато повисло на моїх худих дівочих плечах.

Від мене залежить більше, ніж хтось міг би подумати. Практично все, що взагалі здатне від когось залежати.


Бути особистістю — це мати свободу, владу і відповідальність. І це все дається людині, тільки в різних кількостях, і пропорційне відношення — як це вже бачить героїня "Народження..." — не на її користь. Свободи і відповідальності багато, влади мало. І вона намагається якомога довше не ставати особистістю, затято боронить своє дещо дитяче уявлення про світ, хоча й розуміє, що довго їй не протриматися. Особливістю ж її, так би мовити, проміжного стану є таке:

Не мати особистости — це також не бути ні в чому впевненою. Я не впевнена ні в чому, навіть у своїй неособистості. Я насправді можу нею бути, але в якійсь імпліцитній, прихованій формі. Може, я — це такий особливий її сорт, трохи здеґрадований, але все-таки? Адже ніхто не знає напевне, якою повинна бути особистість, тим більше в такому пізньому столітті. Може, я ще й не найгірша в цьому розумінні, а тільки своєрідне попередження людству про майбутню загрозу. А що, коли за кілька століть усі будуть такими ж, як я, абсолютно всі, невпевнені, відособлені і ліниві, і не буде нікого для уподібнення чи наслідування, таке собі тотальне безгеройство, що тоді?

Ось можливо, пояснення, для чого героїні "Згори вниз" зовнішні приписи, якими б абсурдними вони не були. Безперечно, вона особистістю вже стала, бо прийняла, так би мовити, "стартовий пакет" із свободи, влади та відповідальності й уже взялася змінювати на свою користь пропорцію між ними. Поселившись самотньо в покинутій хаті в Карпатах, вона в такий спосіб різко збільшила владу й тепер намагається зменшити свободу, щоб і відповідальність була меншою. Як тільки вона поселяється на околиці карпатського села Дземброні, де хати стоять одна від одної за кілька кілометрів, відразу звільняється майже від всієї соціально вмотивованої реальності, власне, отримує таку жадану владу над своїм життям, щоб обирати самій між діяльністю і бездіяльністю: Тут я сама собі готую їсти, сама собі співаю, сама собі пан.

Власне, те, що робить героїня Тані Малярчук, чимось нагадує вчинки монахів-самітників, які втікали з "цивілізованих" міст до глушини, маючи подібну мотивацію до цього. Крім того, у тому, як вона цілком віддається спогляданню краси гір, є щось релігійне, в горах близькість Бога їй була особливо відчутна. Але, на відміну від монахів, її духовний зір не прояснюється, навпаки, чим далі, тим більше примарних видінь, більше страхів. То їй ввижається, що вся її хата увита павутиною, якій хтозна-скільки років, то бачить Варку, сліпу дочку сусідки (щоправда, відстань до її хати — кілометрів вісім, але все одно вона — найближча) вуйни Миці, котра з руки хлібом підгодовує вовка, то уві сні їй примарюється Горопець. Зокрема те, що собою являє Горопець, і пояснює фінал повісті, коли героїня та її коханий Іван перекидається на вовка. А він насправді є анти-іконою: іконою, яка вказує, куди не треба йти, відтак річчю, що належить не Богові, а бісам. Втім, біси, що живуть в Карпатських горах, напевне, належать до тих, які в євангельській притчі просять Спасителя не відправляти їх у безодню, а дозволити заселитися в стадо свиней. Тобто тих, які, на думку деяких богословів, відпавши від Бога, щиро жалкують про це і навіть після Страшного суду мають шанс спастися. Справді, ті незримі сили довкола в уяві викликають більше народну демонологію "Лісової пісні", ніж ворогів людей, призвідців розбрату, страждання, брехні й смерті: вони не кидають головну героїню в прірву, коли вона вже готова стрибнути туди, не дають замерзнути, коли вона заблукала, огортають її сном на всю зиму, навіть фотоліхтар Франя, напівміфічного персонажа, в хаті якого вона живе, ллє не червоне, як належить, а фіолетове світло, не таке пекельне, за словами авторки в інтерв'ю інтернет-виданню www.kut.org.ua. Найбільший негаразд, що стався через них — травми, що їх отримали хлопці-пастухи, до яких героїня ходила на полонину читати книжки, коли дерлися на скелю по едельвейси, хоча й тут є чому здивуватися:

Скеля, що з неї впав хлопець, щоб нарвати мені едельвейсів, справді дуже висока і стрімка. Дивно, як він, впавши згори, обійшовся всього лиш зламаною ногою.

Проте й добра, звичайно, біси не приносять, насамперед приносять страх. Хоч і головна героїня намагається боротися із страхом:

Я для того і приїхала сюди, щоб позбутися свого страху. Я знаю, що все може існувати, і якщо воно існує, то так має бути. Страх — єдине, чого бути не повинно. Страх обмежує розуміння.

Щоправда, результат цієї боротьби — напевне, усе ж таки не перемога, і напівжартома кинуті слова "Найстрашніше, що тут є, — це я сама" дедалі більше й більше справджуються.

Тут варто ще раз згадати про те, що художній час у повісті "Згори вниз" — не лінійний, а, так би мовити, "сплетений". З цього погляду, до речі, мав рацію письменник Сергій Жадан, який в інтерв'ю "Газеті по-українськи" визначив стиль Тані Малярчук як "магічний реалізм" — саме такий характер хронотопу притаманний латиноамериканцям, що започаткували цей напрям, зокрема, й улюбленого Танею Габріелеві Гарсії Маркесу. Справді, якось дивно виходить, наприклад, що головна героїня спочатку дізнається, що під час зимівлі її наполегливо шукав Іван, а тільки потім, і то, здається, через немалий проміжок часу, знайомиться із ним. Взагалі можна було б висунути припущення, що насправді головна героїня і Варка (ось, між іншим, ще один привіт "Ендшпілеві Адольфо" — там теж є Варвара, і вона, ймовірно, одна із іпостасей головної героїні) — це насправді одна й та сама людина, тільки в різний час. Головна героїня "Згори вниз" зустрічається із самою собою років так через п'ятнадцять, і навіть із самою собою, оберненою на вовчицю — і ці зустрічі не здаються такими вже аж неможливими через те, що й іншим героям теж притаманна подібна мінливість — насамперед Франеві і бабусі. Про цю мінливість свідчать різноманітні фотокартки, тому-то самій фотографії — як процесові і результатові — в повісті приділено так багато місця.

Вже автор передмови-анотації до "Ендшпіля Адольфо" Тарас Прохасько підмітив, що Таня Малярчук схильна до міфотворення. "Якби можна було робити так, як слід, то назва цієї книжки мала б звучати так, як прізвище автора: Таня Малярчук "Таня Малярчук" — так він пише про особливість твореного нею міфу. В "Згори вниз" міф той самий, змінилися тільки деякі деталі, втім, важливі. Якщо в першій книжці письменниця вибудовує його на основі родинного минулого, то в новій — на основі, так би мовити, топографії. Чорногорський хребет, найвищий в українських Карпатах — чи не найголовніший герой повісті. Зауважимо, що і в топографічного міфотворення в українській літературі теж є традиції. Згадую, зокрема, іншого харківського письменника двадцятих років, друга Миколи Хвильового Майка Йогансена та його твір "Подорож ученого доктора Леонардо та його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію". У післямові до твору автор зізнається:

Отже, ландшафт не можна з достатнім успіхом трактувати в літературі в звичний описовий спосіб. Та коли б якийся письменник напав би на думку пересунути взаємні ролі ландшафту і дійових осіб, то це була б зовсім інша справа. Дієві особи, трактовані як прості картонні ляльки, як рухомі декорації, можуть, одначе, надати потрібний рух ландшафтному описові (через природню тенденцію читача стежити за їхнім рухом, ніби вони є реальні живі люди), і таким чином "ландшафтне" оповідання могло б бути зробленим цілком читабельним.

Насправді навіть у "Подорожі Леонардо..." Майка Йогансена йдеться не про "прості картонні ляльки", а про топографічний міф, в цьому випадку — неоромантичний міф про "степовий карнавал" та "азіатський ренесанс", до певної міри спільний для письменників-неоромантиків з кола організації "ВАПЛІТЕ", очолюваної Миколою Хвильовим. У Тані Малярчук міф про Карпати має виразний колорит "магічного реалізму".

В рецензіях на книжку "Згори вниз" вже відзначалося вміння Тані Малярчук розповідати, зокрема, Олександр Красюк пише про це в газеті "Без цензури" від 18 травня 2006 року: Таня Малярчук — феноменальна оповідачка, чим і відрізняється від більшості сучасних авторів (...) Так, безперечно, Тетяна має на це талант, проте не меншим — і не менш важливим для її нової книжки — є вміння мовчати, приховувати щось у своїх історіях-"нісенітницях", як вона сама їх називає, немов би ненавмисне випускати із свого поля зору. В оповіданні "Георгій та його змій" авторка так майстерно замовчує гріхопадіння сільського вчителя Георгія із своєю ученицею Олею, що мимоволі згадується мала проза Хуліо Кортасара.

Поетичне міфотворення й витончене замовчування — дві найхарактерніші складові стилю Тані Малярчук. Можливо, ці риси якнайкраще підходять, щоб розповідати про наш час і про тих, хто живуть у ньому, — про тих, кому ніяк не вистачає одного зусилля, поштовху чи внутрішнього стрижня, щоб стати собою і зберегти свою душу.

P.S. (з приємних спогадів)

6 червня 2006 року в клубі "Квартира Бабуїн" відбулася презентація нової книги письменниці Тані Малярчук "Згори вниз". Між іншим, в усіх статтях про нову книжку, що вийшла в харківському видавництві "Фоліо", зверталася немала увага на вибір дати, що в написанні цифрами складається в не надто добровісне 06.06.06, причому захід почався о шостій годині вечора — трохи ранувато, як на звичайний робочий день; втім, затримка на хвилин на 20-25 таки мала місце. Насправді дата і час — це вибір, зумовлений зовсім не мистецьким задумом, а результатом узгодження життєвих ритмів і планів самої Тані Малярчук, музикантів львівського джазового гурту "Шоколад", солістка якого Дана, як з'ясувалося, вчилася з Танею в одній школі, і самого клубу "Квартира Бабуїн". Все просто: фольк-джазмени могли відіграти концерт тільки ввечері 6 червня, "Квартира Бабуїн" могла надати зал тільки в шостій вечора, а Тані Малярчук не лишилося нічого іншого, як те все погодитися. Отже, крім уривку з повісті "Згори вниз" та оповідання "Жінка та її риба", прочитаних авторкою, на вечорі було ще багато гарного джазу у виконанні львівського гурту "Шоколад" — ціла програма із народних пісень, зіграних по-джазовому, і кілька "стандартів". Музика львів'ян була дуже симпатичною, як у плані вокалу, так і в доборі інструментів, гарне враження від виконання сформували ударні та перкусія, а також партія роялю. Мимоволі захотілося послухати "Шоколад", скажімо, в себе в дома — на компакт-диску. Втім, запис альбому для колективу — поки що справа майбутнього, сподіваємося, недалекого.

Малярчук Т. Згори вниз. Книга страхів. — Харків: Фоліо, 2006. — 220 с.